.jpg)
У війни не жіноче обличчя...
- Ми випали зі звичного життя, - розпочала свою розповідь мешканка міста Ізюм Харківської області Тетяна Вікторівна Ярошенко, яку воєнна доля привела до Марганця. Тетяна корінна ізюмчанка. За фахом медична сестра, але працювала у рідному місті приватним підприємцем. Ростили з чоловіком Віталієм сина Богдана, будували хату, зустрічалися з друзями, планували, мріяли...
Все змінилося 24 лютого. Дзвінок подруги рано вранці змінив життя не тільки родини Ярошенко. Бомбили Харків. Спочатку не вірилося. Як таке може відбуватися з нами? - 24 ми ще вийшли на роботу, - згадує Тетяна. Діти до школи вже не пішли. Багато людей тоді з Харкова перебралися до нас, в Ізюм. Перший вибух пролунав вранці 03 березня. Ми три дні ховалися у підвалі. Падали авіабомби.
Коли пропав мобільний зв'язок, газ та світло родина вирішила виїхати до найближчого від Ізюму села. Але в дорозі знову пролунали потужні вибухи, які нічого доброго не віщували.
- Довелося їхати далі, - розповідає Тетяна Ярошенко. Мій чоловік родом з Марганця. Добиралися сюди дуже важко. Приїхали вночі 5 березня. Зупинилися у сестри чоловіка. Потім знайшли квартиру. Я дуже вдячна марганчанам за те, як вони приймають переселенців! У міськвиконкомі нам запропонували житло і розповіли механізм подальших дій. На той час нас було у Марганці лише 16. Окрема подяка УПСЗН за людяне ставлення та допомогу. Також педагогічний колектив гуманітарної гімназії ім. Т. Шевченка проявив до нашої родини велику увагу. А коли наш син захворів і ми звернулися до Марганецької лікарні, нас приємно здивували лікарі, які надали всю необхідну медичну допомогу.
Тетяна зізнається, як болить серце за рідним містом! Зв'язку з Ізюмом майже немає. За рідкими, а тому вдвічі дорогими повідомленнями, подружжя знає, що поки хата їх ціла... А як буде завтра... не знає ніхто. Залишається тільки віра. Вона тримає людину на цьому світі. Без неї ми не зможемо жити. Віра в нашу Перемогу! Віра в людей !Віра в ЗСУ! Віра і Надія...
